Викладач кафедри всесвітньої історії

та правознавства

УДПУ імені Павла Тичини,

 м.Умань

Олєйнічук Олексій Миколайович

НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ

З науково-технічним розвитком людства значно прискорилися не тільки темпи освоювання природного багатства, але, й нажаль, темпи руйнування археологічної спадщини. Та ситуація, що відбувається з пам’ятками археології в нашій державі не може не лякати тими наслідками які ми можемо вже невдовзі отримати. Зволікання з узгодженням всіх нормативно-регулюючих норм та достатнім фінансуванням відповідних державних структур з охорони археологічної спадщини призводить до систематичного знищення нерухомих і рухомих об’єктів археології оранкою, масштабними забудовами та непрофесійними нелегальними розкопками, від чого втрачаються не лише візуальні ознаки пам’яток, втрачається важлива наукова інформація. Вказані проблеми вже давно набули світового масштабу і вирішуються країнами спільно, спираючись на єдино прийняті міжнародно-правові акти.

Мета даного дослідження виділити з усього обсягу правових норм, що регулюють відносини з охорони культурної спадщини нормативні документи пов’язані з охороною археологічної спадщини України та розкрити нормативно-правовий механізм для її збереження майбутнім поколінням.

Проблемам охорони пам’яток археології, як в сучасний, так і в радянський період присвячували свої роботи такі вчені як В.Акуленко, М.М.Богуславський, В.В.Вечерський, М.Г.Жулинський, Т.Г.Каткова, Т.В.Курило, Н.І.Мінаєва, О.Федорук, Д.Чобіт, Я.С.Яцків та багато інших.

Для правильного розуміння вживаних у цій роботі понять, перш за все, наведемо визначення певних термінів у такому значенні, як їх дає Закон України «Про охорону археологічної спадщини» від 18 березня 2004 року, що регулює відносини, пов’язані з охороною археологічної спадщини України – невід’ємної частини культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле, а також що визначає права та обов’язки дослідників археологічної спадщини [3]. Тут, позитивним є те, що законодавець насамперед виділив археологічну спадщину України, як невід’ємну частину культурної спадщини людства і значно розширив законодавчо-охоронну базу з цих відносин.

У статті 1 зазначеного Закону першим визначається термін археологічна спадщина України (далі – археологічна спадщина), що становить сукупність пам’яток археології, що перебувають під охороною держави, та пов’язані з ними території, а також рухомі культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об’єктів археологічної спадщини. Далі йде об’єкт археологічної спадщини (археологічний об’єкт), тобто місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, створені людиною, незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінності з археологічного, антропологічного та етнографічного поглядів і повністю або частково зберегли свою автентичність. Наступним терміном є пам’ятка археології (археологічна пам’ятка) – це об’єкт археологічної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Не менш важливими поняттями, зазначеними у вказаній статті Закону, є наступні визначення таких термінів, як:

археологічні дослідження – науково-пошукова та науково-практична діяльність, спрямована на одержання нових знань про об’єкти археологічної спадщини, закономірності розвитку давніх суспільства і людини;

охорона археологічної спадщини – комплекс здійснюваних відповідно до законодавства України заходів держави, її органів, підприємств, закладів, установ і організацій, а також громадян, спрямованих на облік (виявлення, наукове вивчення, класифікацію, картографування, державну реєстрацію), захист, збереження, належне утримання, відповідне використання, консервацію, реставрацію, реабілітацію та музеєфікацію об’єктів археологічної спадщини, а також поширення знань про археологічну спадщину;

археолог – вчений (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), який має відповідні фахову освіту і кваліфікацію, професійно провадить археологічні дослідження і супроводжує їх науковою звітністю та публікацією наукових результатів;

археологічні розкопки – вид наукового дослідження археологічної спадщини, який являє собою вивчення археологічних залишків на території об’єкта археологічної спадщини і включає, зокрема, земляні роботи, які руйнують досліджуваний об’єкт частково або повністю;

археологічні розвідки – вид наукового дослідження археологічної спадщини, який не пов’язаний із руйнуванням культурного шару (крім обмеженого шурфування для визначення товщини культурного шару) об’єкта археологічної спадщини і спрямований на виявлення, локалізацію (картографування), інтерпретацію об’єктів археологічної спадщини, уточнення даних про вже відомі об’єкти археологічної спадщини;

наукова експертиза археологічної спадщини – діяльність, метою якої є наукове дослідження археологічної спадщини і підготовка науково обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо використання археологічних об’єктів, а також аналіз програм, проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, за якими передбачається проведення земляних робіт та реалізація яких може позначитися на об’єктах археологічної спадщини;

наукове дослідження археологічної спадщини – вид наукової діяльності, об’єктом якої є археологічна спадщина, рухомі культурні цінності, що походять з об’єктів археологічної спадщини, а також документована інформація (публікації, наукові звіти тощо) археологічного характеру;

відкритий лист – єдиний кваліфікаційний документ, який засвідчує фаховий рівень дослідника і дає право на проведення наукового дослідження археологічної спадщини;

дозвіл – документ встановленого зразка, виданий центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, який дає право на проведення земляних робіт на об’єкті археологічної спадщини. Дозвіл видається досліднику, який отримав кваліфікаційний документ (відкритий лист).

Зазначене вище, також, свідчить про те, як законодавець ґрунтовно підходить до нормативного забезпечення охорони археологічної спадщини, визначаючи в самих термінах обмеження та спеціальний характер роботи з археологічними об’єктами.

Проте, є й інші терміни наведені, наприклад, у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 08 червня 2000 року [4]. На основні, найбільш важливі на мій погляд, що стосуються даної тематики, звернуто увагу у науковій статті: «Законодавче забезпечення охорони і збереження пам’яток історії та культури в Україні» [5, 170], [6].

Приступаючи до аналізу самих джерел з охорони археологічної спадщини можна стверджувати те, що на сьогоднішній день ще досить багато питань вивчено недостатньо, потребує вдосконалення механізм узгодження відповідних правових норм.

У відповідності до статті 2 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» законодавство України про охорону археологічної спадщини складається з Конституції України, Земельного кодексу України, Закону України "Про охорону культурної спадщини”, міжнародних договорів України з питань охорони археологічної спадщини, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Закону та інших нормативно-правових актів України.

У статті 11 Конституції України закріплено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Це означає, що саме за сприяння держави, її фінансової та законодавчо-організаційної підтримки можливий культурно-історичний розвиток української нації з врахуванням безцінних здобутків попередників. У частині п’ятій статті 54 Основного Закону зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а в шостій, що Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Ще в одній статті Основного Закону закладено обов’язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Звертає також увагу термінологічна невпорядкованість у конституційних положеннях, в яких застосовуються такі категорії, як «культурна спадщина», «культурні цінності», «історичні пам’ятки», «пам'ятки історії», «інші об'єкти, які становлять культурну цінність», «культурні цінності народу». Вбачається також необхідним з'ясування дефініцій «охорона» і «збереження», оскільки у Конституції йдеться про охорону культурної спадщини законними засобами і обов'язок людини і громадянина не заподіювати шкоду культурній спадщині, а щодо культурних цінностей, то їх держава зобов'язана зберігати. До того ж у ст.66 Конституції визначений обов'язок громадянина не заподіювати шкоду культурній спадщині, а щодо культурних цінностей такий обов'язок не встановлений. Така термінологічна плутанина ускладнює розуміння сутності суспільних, у тому числі й правових, відносин, які є предметом конституційно-правового регулювання. Слід при цьому брати до уваги те, що у вітчизняному законодавстві пам'ятки культури поділяються на рухомі і нерухомі, що зумовлено різницею у підходах до режимів їх охорони [7, 126].

Досить значна частина об’єктів археологічної спадщини, що потребує спеціальної охорони, як було зазначено вище, від руйнування та інших чинників знаходяться під шаром ґрунту. Одним із основних законодавчих документів, окрім Конституції, що покликаний регулювати земельні відносини, є Земельний кодекс України, який потрібно враховувати і при охороні археологічної спадщини. Перш за все, слід відмітити, що статтею 1 цього кодексу земля визнається основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Також в ній зазначено, що право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [8]. З наведеного випливає, що саме держава виступаючи в інтересах всього суспільства повинна запобігати таким ситуаціям, як: не цільове використання земель з об’єктами культурної та археологічної спадщини, самовільне зайняття таких земельних ділянок, тощо, захищаючи при цьому права та свободи громадян, а також їхнє право на вільний доступ до культурної та археологічної спадщини, збереження її для майбутніх поколінь. Зазначеним питанням присвячений розділ VIII Земельного кодексу України в якого й назва відповідна «Відповідальність за порушення земельного законодавства». Статтею 211 обумовлено, що громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за відповідні порушення, в тому числі віднесених до охорони культурної та археологічної спадщини. Кримінальним законом така відповідальність передбачена статтею 298, в якій йдеться про покарання за знищення, руйнування або пошкодження пам'яток – об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам'ятці [9]. Слід зазначити, що найбільш суворе покарання за цією статтею настає коли воно вчинюється службовою особою з використанням службового становища і передбачає санкцію від трьох до восьми років позбавлення волі. Також суворе покарання, позбавлення волі на строк до п'яти років, настає за цією статтею, якщо зазначені вище умисні дії, вчинені щодо пам'яток національного значення. І не менш суворе покарання, позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, настає за злочини вчинені з метою пошуку рухомих предметів, що походять із об'єктів археологічної спадщини.

Крім того, як зазначили у своїй праці російські дослідники С.А.Приданов та С.П.Щерба, КК одних держав СНД передбачають кримінальну відповідальність та покарання, як за умисне, так і за необережне нищення (псування) культурних цінностей, які перебувають під охороною держави (ст.225 КК Республіки Білорусь), у той же час КК інших держав Співдружності (наприклад, України – ст.298, Киргизії – ст. 175, Узбекистану – 132, РФ – ст. 243) карають за такі діяння тільки у випадку, якщо вони вчинені умисно. Як наслідок, кримінальні закони цих держав не захищають культурні цінності від злочинних посягань, які здійснюються за необережністю [10, 251-252]. З наведеного слідує, що статтю 298 Кримінального кодексу України слід доопрацювати, з метою запобігання уникнення правопорушниками від цієї відповідальності.

Суттєвою прогалиною українського карного законодавства є відсутність спеціальних норм за крадіжку рухомих об’єктів культурної та археологічної спадщини. На даний час, така кримінальна відповідальність може мати місце лише за статтею 185 КК України як за звичайну крадіжку або інші подібні, але більш суспільно небезпечні злочини як грабіж та розбій. Тому введення більш жорсткої кримінальної норми заставить багато кого замислитися перед тим як здійснювати такий злочин.

Стаття 201 КК України встановлює досить жорстке покарання (позбавлення волі на строк від трьох до семи років з конфіскацією предметів контрабанди) за контрабанду, тобто переміщення історичних та культурних цінностей через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Якщо зазначені дії вчиняються за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, – настає позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією предметів контрабанди та з конфіскацією майна.

Культурні цінності не завжди є водночас історичними, оскільки можуть мати не історичне, а художнє, етнографічне або наукове значення, але історичні цінності визнаються частиною культурних цінностей. Вивезення культурних цінностей з України здійснюється за наявності спеціального дозволу (свідоцтва), який видається власнику культурних цінностей або іншій уповноваженій ним особі в установленому законом порядку. Вивезенню з України не підлягають: а) культурні цінності, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання; б) культурні цінності, включені до Національного архівного фонду; в) культурні цінності, включені до Музейного фонду України. Сувенірні вироби, предмети культурного та ужиткового призначення серійного і масового виробництва, на вивезення (тимчасове вивезення) яких дозвіл Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей непотрібен, не є культурними цінностями, але їх незаконне переміщення через митний кордон може за наявності всіх інших ознак злочину розцінюватися як контрабанда товарів і тягнути відповідальність за ст. 201 [11, 519-520].

Цікава для нас й диспозиція статті 193 Кримінального кодексу України, за якою кримінальне покарання настає за незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність. Санкція зазначеної норми передбачає штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

Слід зазначити, що ст. 43 Закону України «Про охорону культурної спадщини» вказує на настання кримінальної відповідальності за самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру, незаконне проведення археологічних розкопок. Але у КК України, зокрема у ст. 298, зазначений склад злочину відсутній. Стаття 252 КК (умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду України) не передбачає кримінальну відповідальність за самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру, незаконне проведення археологічних розкопок. Така ситуація означає, що не поставлені на облік та не виявлені органами охорони спадщини пам'ятки будуть об'єктами пограбування без покарання [12, 110].

Н.І.Мінаєва, аналізуючи правові аспекти збереження археологічної спадщини, наголошує, що «відповідно до ст. 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини» кожна пам'ятка має майнову цінність, що обчислюється у грошовій одиниці України. А як провести грошову оцінку пам'ятки, коли немає Державного реєстру пам'яток місцевого значення у більшості областей, облікової документації на них, що надає археологічній пам'ятці юридичного статусу? У свою чергу, відсутність цих документів є одним з чинників, які створюють умови для проведення грабіжницьких розкопок, безконтрольної господарської діяльності, неможливості притягнення до кримінальної відповідальності за пошкодження чи руйнування пам'ятки. Однак і поставити на облік пам'ятку через відсутність фінансування інспекційних археологічних обстежень та недосконалість цієї процедури неможливо. Відповідно до «Порядку визначення категорій пам'яток України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1760 від 27.12.2001 p., занесення культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається. До облікової документації входить облікова картка, паспорт, коротка історична довідка, акт технічного стану, довідка про майнову цінність об'єкта. Усі ці документи можна зробити лише при науковому обстеженні та детальному вивченні пам'ятки. Іноді багато років відомо з тих чи інших джерел про існування такої пам'ятки, а поставити її на облік, щоб дійсно взяти під охорону, неможливо. Ще й запропоновані критерії визначення пам'ятки для занесення до Реєстру не зовсім підходять для пам'яток археології. Наприклад, пам'ятки повинні відповідати одному з критеріїв: пов'язані з історичними подіями, є культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи. Інших критеріїв, які можна було б застосувати до пам'ятки археології, не існує. У деяких випадках ці критерії застосовуються, але, наприклад, до яких історичних подій належать пам'ятки трипільської культури, які мають світове значення, пам'ятки мезоліту, неоліту тощо? Вони не є культурною спадщиною конкретної національної меншини, вони є культурною спадщиною всього українського народу. Потім, після складання всіх документів, необхідно знайти наукову (вчену) раду установи, діяльність якої пов'язана з охороною культурної спадщини, щоб вона визначила, яким саме критеріям відповідає кожен об'єкт культурної спадщини. Після цього ще й експертна комісія Державної служби охорони культурної спадщини розглядатиме висновки (протоколи) зазначеної наукової ради, цей висновок підлягає затвердженню науково-методичною радою центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Поки облікову документацію на пам'ятку затвердять, вона може припинити існування. Ось і виходить замкнуте коло. До того ж оцінка пам'ятки потребує багато часу. Згідно з п. 16 «Методики грошової оцінки пам'яток», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1447 від 26.09.2002 p., інформаційною базою для грошової оцінки археологічних пам'яток є дані Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Проте, як було зазначено, без довідки про майнову цінність об'єкта до Реєстру не заносять» [13]. Слід звернути увагу, що зазначені проблеми стосуються й рухомих об’єктів.

Щодо адміністративної відповідальності то згідно частини другої статті 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення вона настає за правопорушення, передбачені цим Кодексом, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності [14].

Підставою для адміністративної відповідальності є адміністративний проступок. Стаття 9 Кодексу України про адміністративні порушення визначає: «Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність». Згідно із цією статтею юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за вчинення саме такого діяння, яке передбачене в Особливій частині КУпАП, настає адміністративна відповідальність. Адміністративна відповідальність врегульована нормами КУпАП, в яких наводиться повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати, порядок застосування стягнень [12, 115].

Особлива частина КУпАП містить у главі 7 норми щодо адміністративних правопорушень у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури. З 40 статей цієї глави лише дві статті присвячені саме охороні культурного надбання.

Стаття 92: «Порушення правил охорони і використання пам'яток історії та культури» передбачає відповідальність за порушення правил охорони і використання пам'яток історії та культури, тягне за собою попередження чи накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та попередження чи накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 92¹ «Порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи» такого змісту: «Недбале зберігання, псування, незаконне знищення, приховування, незаконна передача іншій особі архівних документів, порушення порядку щодо доступу до зазначених документів, а також неповідомлення державної архівної установи про наявні архівні документи в разі виникнення загрози знищення або значного погіршення їх стану – тягнуть за собою попередження або накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і попередження або накладення штрафу на посадових осіб – від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з порушень, передбачених частиною першою цієї статті, – тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від семи до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від десяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Така наявна диспропорція у діючому КУпАП не йде на користь об'єктам культурної спадщини та повинна бути усунена. Доцільно мати окремий розділ, в якому кодифікувати усі адміністративні проступки у сфері обліку, охорони, використання та реставрації пам'яток. Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає відповідальність за низку правопорушень проти надбання, які мають бути відображені у КУпАП. Таке розміщення норм має привести у відповідність КУпАП Закону України «Про охорону культурної спадщини».

У Законі України «Про охорону культурної спадщини» (ст. 46) передбачена також адміністративна відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини та порушення вимог цього закону. А саме: «за невиконання законних розпоряджень чи настанов, інших законних вимог посадових осіб органів охорони культурної спадщини щодо додержання законодавства про охорону культурної спадщини, а також ухилення від укладання охоронних договорів, за зміну характеру використання пам'яток, проведення ремонтних, реставраційних чи реабілітаційних робіт з пам'яткою, археологічних розвідок, розкопок території пам'яток, охоронюваної археологічної території, у зонах охорони пам'яток, історичних ареалах населених місць, здійснених без відповідного дозволу органу охорони культурної спадщини, якщо ці дії не тягнуть кримінальної відповідальності, винні особи притягуються до адміністративної відповідальності відповідно до закону».

Але таких складів адміністративних проступків у діючому КУпАП поки що немає. Тому необхідно привести у відповідність КУпАП до положень Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Розміщення зазначених вище норм Закону в окремому розділі КУпАП буде зручним для використання, застосування на практиці [12, 115-116].

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини» застосування фінансових санкцій, адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією.

Шкода, завдана власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно до закону.

Юридичні і фізичні особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов'язані відновити пам'ятки та їхні території, а якщо відновлення неможливе – відшкодувати шкоду відповідно до закону.

Окрім відшкодування шкоди власникові Законом України «Про охорону культурної спадщини» передбачений викуп пам'ятки у разі недбалого ставлення до неї власника. Стаття 21 зазначає, що коли в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

Якщо власник пам'ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може ухвалити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження. Викуплена пам'ятка переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом. Стаття 532 Цивільного кодексу України повністю дублює ці положення.

Але відомо, що від часу подання до суду позову про викуп пам'ятки до винесення остаточного рішення по справі може пройти декілька років. За цей час пам'ятка може припинити існування, втратити свою ідентичність, бути зруйнованою тощо.

Як вже зазначалось, у зарубіжних країнах ставиться питання не про викуп об'єкта культурної спадщини у разі недбалого ставлення власника до нього, а про вилучення об'єкта і передачу його державі [12, 120-121].

Суттєвим основоположним документом, який вартий нашої уваги, є Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута), укладена 16 січня 1992 року в м. Валлетті, підписана від імені України 2 липня 1998 року і ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (переглянутої)» від 10 грудня 2003 року №1369-IV [15]. Метою цієї (переглянутої) Конвенції є охорона археологічної спадщини як джерела європейської колективної пам'яті і засобу історичних і наукових досліджень (ч.1 ст.1). Конвенція передбачає великий комплекс взаємних зобов’язань між її учасниками щодо збереження та примноження історико-культурного надбання людства.

Підводячи підсумок слід нагадати, що археологічна спадщина є невід’ємною складовою культурної спадщини.

Отже, для удосконалення правової охорони культурної спадщини в Україні необхідна регламентація рухомої культурної спадщини, розробка закону України «Про обіг культурних цінностей», визначення у ньому категорій предметів та документів, які пов'язані з історичними поліями, історією воєн та розвитком суспільства і держави, історією науки і культури, а також такі, що стосуються життя та діяльності видатних діячів держави, політичних партій, громадських і релігійних організацій, які перебувають у власності держави, об'єднань громадян, релігійних організацій та приватних осіб. Такий закон має містити правила торгівлі культурними цінностями, правила колекціонування та адміністративну і кримінальну відповідальність за порушення встановлених положень закону.

Слід також привести норми Цивільного кодексу та Кодексу України про адміністративні правопорушення у відповідність до Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, замінити термін «пам'ятки історії та культури» на «об'єкти культурної спадщини» чи «культурні цінності» відповідно до Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей».

Упорядкування понятійного апарату позитивно вплине на діяльність правоохоронних органів України по розкриттю та розслідуванню правопорушень, які посягають на культурну спадщину.

Категорія: Мої наукові статті | Додав: lawyer (10.06.2010)