Викладач кафедри всесвітньої історії

та правознавства

УДПУ імені Павла Тичини,

 м.Умань

Олєйнічук Олексій Миколайович

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ І ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Як показує правоохоронна практика, саме від рівня нормативно-правового забезпечення в значній мірі залежить стан збереження культурної спадщини, як в Україні, так і в інших державах. Адже, як відомо, настання певних негативних наслідків ­– наприклад: знищення, руйнування, викрадення об’єктів культурної спадщини, значно легше попередити, аніж їх усунути, відновити або повернути. Саме на законодавчому рівні кожна держава у відповідності до свого культурного розвитку створює не тільки відповідні умови для охорони культурної спадщини, але й сприяє засобам масової інформації висвітлювати такі актуальні питання на своїх сторінках та на телеекранах, а також підприємствам усіх форм власності, закладам науки, освіти та культури, громадським організаціям та громадянам проводити навчально-виховну роботу серед дітей, молоді та населення, що в свою чергу допомагає органам з охорони  культурної спадщини в їх роботі. Слід зазначити, що вказані проблеми вже давно набули світового масштабу та вирішуються країнами спільно, що дозволяє значно ефективніше досягати мети.

Мета даного дослідження ще раз звернути увагу громадськості наскільки потрібна на сьогодні система узгоджених правових норм, що дозволить зберегти та примножити той величезний здобуток культурного надбання накопичений на нашій території.

Проблемам охорони культурної спадщини, як в сучасний, так і в радянський період присвячували свої роботи такі вчені як В.Акуленко, М.М.Богуславський, В.В.Вечерський, М.Г.Жулинський, Т.Г.Каткова, Т.В.Курило, Н.І.Мінаєва, О.Федорук, Д.Чобіт, Я.С.Яцків та багато інших.

У статті 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права, це означає, що закони мають вищу юридичну силу щодо підзаконних актів. Також ця стаття зазначає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії [1].

Отже, як зазначено у статті 11 Основного Закону, держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Це означає, що саме за сприяння держави, її фінансової та законодавчо-організаційної підтримки можливий культурно-історичний розвиток української нації з врахуванням безцінних здобутків попередників. У частині п’ятій статті 54 Конституції України наголошено, що культурна спадщина охороняється законом, а в шостій, що Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Ще в одній статті Основного Закону закладено обов’язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Конституція України у своїй дев’ятій статті закріпила, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Отже, всі нормативно-правові акти, ратифіковані ВР є частиною національного законодавства.

Одним із таких документів є Європейська культурна конвенція 1954 року підписана у Парижі та ратифікована Верховною Радою України 24.02.1994 року [2]. Суть цієї конвенції полягає в тому, що кожна Договірна Сторона вживає відповідних заходів для збереження свого національного внеску до загальної культурної спадщини Європи і сприяння його збільшенню (ст.1).

Зважаючи на Європейську культурну конвенцію 1954 року, і зокрема на її статтю 1, була підписана 3 жовтня 1985 року у Гренаді Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи. Вона ратифікована Верховною Радою України 20.09.2006 року  [3]. Згідно статті 3 цієї конвенції кожна Сторона зобов’язується вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини та за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам’яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, що регулює охорону культурної спадщини у світі прийнята ще 16 листопада 1972 року на  сімнадцятій сесії Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури в Парижі та ратифікована Указом Президії Верховної Ради №6673-XI від 04.10.1988 р. [4].

Слід зазначити, що Україною ратифіковані і інші досить важливі правоохоронні документи, що стосуються питань збереження культурної спадщини, а саме: Конвенція про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, що була прийнята 14 листопада 1970 року у Парижі на Генеральній конференції Організації  Об’єднаних  Націй  з питань освіти,  науки й культури     (Конвенцію ратифіковано із заявою Указом Президії ВР УРСР №5396-XI від 10.02.88) [5]; Чорноморська конвенція про співробітництво у галузі культури, освіти, науки та інформації, підписана 06.03.1993 року у Станбулі Урядами держав-учасниць даної Конвенції, що населяють Чорноморський регіон та ратифікована Постановою Верховної Ради України від 04.02.94 №3940-12 [6]; Конвенція про охорону підводної культурної спадщини, прийнята на 31-й сесії Генеральної конференції  Організації Об’єднаних Націй з питань науки і культури   в  Парижі 2 листопада 2001 року та ратифікована відповідним Законом України від 20.09.2006 №164-V [7]; Угода про вивезення та ввезення культурних   цінностей, підписана у  м.  Москві 28 вересня 2001 року деякими країнами СНД та ратифікована Законом України від 11 січня 2006 року №3304-IV за винятком абзацу другого статті 4 [8]; Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини, підписана у Парижі 17 жовтня 2003 року на Генеральній конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) під час 32 сесії та ратифікована відповідним Законом України від 6 березня 2008 року №132-VI [9].

Також Україна має намір ратифікувати Європейську конвенцію про правопорушення щодо культурних цінностей, що підписана 23 червня 1985 року державами -  членами Ради Європи у Дельфах [10]; Конвенцію ЮНІДРУА по поверненню викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей, підписану 24 червня 1995 року у Римі Державами - учасниками даної Конвенції, за запрошенням Уряду Італійської Республіки [11] та інші не менш важливі міжнародні документи.

Зазначені вище документи є визначальними та не є вичерпними. Одним із основних нормативно-правових актів, що більш детально регулює суспільні відносини у сфері охорони культурного надбання у нашій державі, є Закон України «Про охорону культурної спадщини» прийнятий 8 червня 2000 року [12]. Як сказано в Преамбулі цього Закону, він регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Далі в ній зазначено, що об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об’єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Для того щоб забезпечити охорону зазначених вище об’єктів доволі часто доводиться визначати об’єктивну сторону відповідальності, тобто розмежовувати незаконні дії проти культурної спадщини та дії, що не є правопорушеннями. Саме тут в пригоді і стає чітко визначений понятійний апарат. Зазначеним Законом дано чітке визначення, що є об’єктом культурної спадщини – це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Також одним із основних понять є поняття культурної спадщини, тобто сукупності успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини. В ст.1 цього Закону ще визначено такі терміни як: нерухомий об’єкт культурної спадщини; рухомі предмети, пов’язані з нерухомими об’єктами культурної спадщини; пам’ятка культурної спадщини (далі – пам’ятка); зони охорони пам’ятки (далі – зони охорони); історичне населене місце; історичний ареал населеного місця; традиційний характер середовища; виявлення об’єкта культурної спадщини; дослідження; консервація; музеєфікація; пристосування; реабілітація; ремонт; реставрація; зміна об’єкта культурної спадщини.

Цікавим є, у зазначеній вище статті, визначення охорони культурної спадщини – це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об’єктів культурної спадщини, а також визначення предмету охорони об’єкта культурної спадщини – це характерна властивість об’єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об’єкт визнається пам’яткою.

У Законі України «Про музеї та музейну справу», а саме в статті 21 зазначено, що збереження Музейного фонду України здійснюють власники пам’яток Музейного фонду України або уповноважені ними органи. Вони зобов’язані забезпечувати належний облік і збереження цих пам’яток. З метою забезпечення надійного зберігання пам’яток Музейного фонду України власники або уповноважені ними органи повинні створити належні умови, встановити спеціальний науково обґрунтований режим зберігання пам’яток, проводити їх консервацію та реставрацію [13].

В зазначеній вище статті також наголошується, що знищення пам’яток Музейного фонду України не допускається і що правовий захист Музейного фонду України визначається чинним законодавством. Пам’ятки державної частини Музейного фонду України не підлягають приватизації та не можуть бути предметом застави. Зібрання музеїв, заснованих на приватній формі власності, не можуть бути предметом застави, якщо заставодержатель – іноземний громадянин або особа без громадянства, яка не проживає в Україні.

У статті 2 Основ законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 року одними із основних принципів культурної політики держави є збереження і примноження культурних надбань, доступність культурних цінностей, всебічне міжнародне культурне співробітництво та визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури [14]. Дбати про збереженя культурної спадщини зобов’язує громадян й стаття 11 цього Закону, а стаття 14 також законодавчо регулює збереження і використання культурних цінностей.

Законом України від 20 квітня 2004 року №1692-IV затверджено Загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки [15]. Зазначена програма спрямована на вдосконалення правових, організаційних та матеріально-технічних засад у сфері охорони культурної спадщини і розрахована на відповідний період.

Досить недавно Верховною Радою України прайнятий закон від 23 вересня 2008 року за №574-VI, що затверджує Перелік пам’яток культурної спадщини,  що не підлягають приватизації [16].

Останні роки позначилися особливою увагою Президента України до питань розвитку і підтримки національної культури, збереження культурно-історичної спадщини, забезпечення культурних прав і свобод громадян. Визначаючи роль культури в історії Української держави, утвердженні духовних цінностей українського народу та з метою збереження і реабілітації унікальних культурно-історичних пам’яток як національного, так і світового значення, Президент України видав низку указів.

Значну увагу приділено поліпшенню справи зі збереження та популяризації національного культурного надбання, історичного минулого Українського народу. Задля реалізації цього напряму видано Укази «Про забезпечення підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам’ яток історії та культури України» та «Про додаткові заходи з підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України»». Згідно з цими нормативними актами Кабінету Міністрів України за участю Національної академії наук України, Міністерства культури і туризму України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства регіонального розвитку та будівництва України, Державного комітету архівів України, зокрема: доручено вжити заходів щодо забезпечення підготовки і випуску до 2018 року 28-томного енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України», Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, вказано забезпечити створення належних умов для роботи регіональних редакційних колегій, авторських колективів та робочих груп, які опрацьовують матеріали для підготовки томів Зводу.

Вищерозглянуті та інші Укази Президента які регулюють сферу культури, мають важливий вплив не тільки на розвиток та підтримку вітчизняної культури в цілому, а й підтримку творчих працівників, талановитої молоді, збереження культурно-історичної спадщини для майбутніх поколінь. Реалії сьогодення свідчать про важливість нормативної участі Президента України в духовному збагаченні громадян, що запобігає культурному зубожінню нації [17].

На останнє хотілося б наголосити, що значними владними функціями наділений Кабінет Міністрів України. Саме від його роботи у великій мірі залежить практичне виконання вищезазначених нормативно-правових актів. На виконання зазначеного Кабінет Міністрів видає відповідні Постанови, як приклад можна навести деякі з них: ПКМУ від 12 січня 2001 року № 15 «Про утворення Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» [18]; ПКМУ від 27 грудня 2001 р. №1760 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» [19]; ПКМУ від 28 грудня 2001 р. №1768 «Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини» [20]; ПКМУ від 15 березня 2006 р. №336 «Про Державну службу з питань національної культурної спадщини» [21]; ПКМУ від 21 січня 2009 р. №21 «Про затвердження критерію, за яким оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності та визначається періодичність здійснення планових заходів державного нагляду (контролю) щодо об’єктів культурної спадщини» [22] та ін.

Розглянуті нормативно-правові акти хоч і висвітлюють більшість актуальних на сьогодні питань зі збереження культурного надбання, але не є досконалими. Так, в своїй праці присвяченій проблемам з охорони культурної спадщини Тетяна Каткова зокрема зазначає, що сфера правової охорони культурної спадщини у сучасний період розвитку нашої держави потребує вирішення багатьох питань на законодавчому та організаційному рівнях. Потребує коректив визначення поняття культурної спадщини з урахуванням предметів та документів, які становлять особливу цінність. Необхідне дослідження її окремої категорії – культурних ландшафтів. Актуальним є розроблення закону «Про обіг культурних цінностей», який передбачав би порядок обліку культурних цінностей, що перебувають у приватній власності, та правила їх колекціонування, легалізацію наявних приватних колекцій за певними правилами. З метою прозорого здійснення управління потребують також реформування державні органи охорони культурної спадщини – у законі має бути положення про обов’язковий громадський контроль у справах охорони пам’яток, має бути усунутий дуалізм управління пам’яткоохоронною справою.

Формування Державного реєстру національного культурного надбання та створення його електронної версії, а також електронного каталогу музейного фонду дозволить забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності за злочини проти культурної спадщини та міжнародний розшук викрадених культурних цінностей. Сприятиме боротьбі із чорною археологією також ліцензування діяльності, пов’язаної з продажем старовини та використанням пошукової техніки.

Має бути розроблений і втілений у життя порядок передачі пам’яток у приватну власність громадянам із переліком пам’яток, які не підлягають приватизації, із забезпеченням доступу до об’єктів спадщини громадянам та посадовим особам сфери культурної спадщини, а також із системою заохочень власників, які здійснюють заходи, що популяризують пам’ятку та сприяють збереженню автентичності її стану [23].

З вищенаведеного видно, що на сьогодні є досить велика кількість нормативно-правових актів, як в Україні, так і в цілому в світі, що регулюють питання охорони культурних цінностей. Та саме, узгодження правових норм, їх цільовий практичний вплив дозволять створити реальний механізм для забезпечення збереження та примноження культурного надбання людства.

ЛІТЕРАТУРА

1.     Конституція України: прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року // Урядовий кур’єр 1996, №129-130 від 13.07.96.

2.     Зібрання чинних міжнародних договорів України - 2004 р., № 4, / Книга 1 /, стор. 857, стаття 934.

3.     Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 року // Офіційний вісник України вiд 25.10.2006 - 2006 р., № 41, стор.40, стаття 2722.

4.            Конвенція «Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» від 16 листопада 1972 р. // Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: 36. офіц. док. / Упоряд. B. І. Фрич; Відл. ред. М. В. Гарник. - К.: Істина, 2002. - 336 с.

5.            Конвенція про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1988. - №8. - Ст. 211.

6.            Чорноморська конвенція про співробітництво у галузі культури, освіти, науки та інформації від 06.03.1993 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України - 2004 р., № 4, / Книга 2 /, стор. 462, стаття 1015.

7.            Конвенція про охорону підводної культурної спадщини від 2 листопада 2001 року // Урядовий кур’єр вiд 12.10.2006 - № 191.

8.            Угода про вивезення та ввезення культурних цінностей від 28 вересня 2001 року  // Офіційний вісник України вiд 22.02.2006 - 2006 р., № 6, стор. 24, стаття 280.

9.            Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини від 17 жовтня 2003 року // Урядовий кур’єр вiд 01.04.2008 - № 60.

10. Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 р. // Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В. І. Фрич; Відп. ред. М. В. Гарник. - К.: Істина, 2002. - 336 с.

11. Конвенція ЮНІДРУА по поверненню викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей від 24 червня 1995 року // «Бібліотека З&Б», №13 від 25 березня 2000 р.

12. Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 р. №1805-III // Офіційний вісник України від 21.07.2000 р., №27, ст. 1112, стор.32.

13. Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995  № 249/95-ВР // Відомості Верховної Ради України від 20.06.1995, №25, ст. 191.

14. Закон України «Основи законодавства України про культуру» від 14.02.1992  №2117-XII // Відомості Верховної Ради України від 26.04.1992, №21, ст. 294.

15. Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки» від 20 квітня 2004 року №1692-IV // Урядовий кур’єр вiд 19.05.2004 - № 92.

16. Закон України «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23 вересня 2008 року №574-VI // Урядовий кур’єр вiд 19.05.2004 - № 92.

17.