Олєйнічук Олексій Миколайович,

викладач кафедри всесвітньої історії та

 правознавства УДПУ імені Павла Тичини,  м.Умань

МІЖНАРОДНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ

ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ У КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Крім внутрішньодержавних правових гарантій, Конституція України передбачає також і міжнародно-правові гарантії прав та свобод люди­ни і громадянина. Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав та свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнарод­них організацій, членом або учасником яких, є Україна. З цього кон­ституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після то­го, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

Даній темі присвячували свої праці такі видатні вчені як В.С.Соловйов, М.В.Вітрук, Л.Д.Воєводіна, В.В.Головченко, В.А.Карташкіна, А.М.Колодій, В.О.Кучинський, Н.І.Матузова, В.С.Нерсесянц, А.Ю.Олійник, В.Ф.Погорілко, П.М.Рабінович, М.І.Хавронюк, В.М.Чхіквадзе, Н.І.Титова, Б.С.Ебзєєв та ін.

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внут­рішньо-державного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права – конституційного й міжнародного. У процесі розв’язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами на­ціонального права, адже останні забезпечують дії міжнарод­них стандартів прав людини в конституційному праві. Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти пере­важають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньо-державного права.

На території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання – видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права [1, 229].

На думку відомого українського професора міжнародного права В.Євінтова, система застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах: 1) норми міжнародних договорів, запровад­жені в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм на­ціонального права і підлягають відповідному застосуванню. Пряме застосування таких норм договорів не виключається, якщо законодавець не здій­снив спеціальної трансформації цих норм у внутрішнє законодавство; 2) у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права перші мають вищу силу над другими і мають право пріоритетного застосування. Забороняється запроваджувати в право України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України. Стверджується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції [2, 26].

Найважливішими міжнародними правовими актами, що знайшли своє відображення в Конституції України, є Загальна декларація прав людини прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року, Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Міжнародні пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права прийняті резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року, Права людини при здійсненні правосуддя прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 20 грудня 1971 року, Підсумковий акт Наради по безпеці і співробітництву в Євро­пі від 1 серпня 1975 року, Декларація про право на розвиток прийнята резолюцією Генераль­ної Асамблеї ООН 4 грудня 1986 року, Конвенція про права дитини прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року та інші.

Слід зазначити, що сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і сво­бод людини охоплює міжнародні організації та установи, що без­посередньо розглядають питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

2. Комісію з прав людини ООН.

3. Спеціальні органи ООН – Комітет із прав людини (Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з економіч­них, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про еко­номічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дис­кримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гід­ність видів поводження і покарання).

4.  Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено „лінію прямого зв’язку з питань прав людини” – постійно діючу лінію факсимільного зв’язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв’язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і не­урядових організацій.

5. Європейський суд із прав людини. У громадян України мож­ливість звертатися до Європейського суду з’явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України „Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року”, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Відповідно до Конвенції Європейсь­кий суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави ­– члена Ради Європи).

Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд: 1)  може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Вер­ховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України; 2) не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи; 3) не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони: анонімні; за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації; є зловживання правом на оскарження або явно необґрунтованими; є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї.

Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які пов’язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і прото­колами до неї. До них, зокрема, відносять права: на життя; на повагу до гідності; на свободу і особисту недоторканність; на законність обвинувачення і справедливість належного та безстороннього суду; підозрюваного, обвинуваченого на захист; на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом’якшує чи скасовує відповідаль­ність особи; засудженого на перегляд вироку; на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням; не бути вдруге покараним за один і той самий злочин; на невтручання в особисте і сімейне життя; на недоторканність житла; на таємницю листування; на свободу думки, совісті й релігії; на свободу виявлення поглядів; на свободу мирних зборів; на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських ор­ганізаціях); на створення сім’ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі; на захист від будь-якої дискримінації; на приватну власність;  на освіту; виборче право; право не бути позбавленим волі лише на підставі неспромож­ності виконання свого договірного зобов’язання; на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває; вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодно­го в’їзду на її територію; право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає [3, 154-156].

Європейський Суд не скасовує та не змінює рішення на­ціональних судів, а виносить нове рішення, яке є обов’яз­ковим для виконання державою-відповідачем. При цьому, як свідчить практика Європейського Суду, правовий захист порушених прав нерозривно пов’язаний зі справедливим відшкодуванням шкоди.

Умисне невиконання службовою особою рішення Євро­пейського Суду з прав людини тягне кримінальну відпові­дальність за ч. 3 ст. 382 КК України [4, 274].

Як влучно зазначив Р.Рісдал, Європейський Суд „може служити останнім притулком для громадян. Ніхто не пови­нен розраховувати отримати від нього більше, ніж сприян­ня виконанню національними судами їх завдання щодо за­хисту прав людини” [5, 36].

Далі звернемо увагу на принципи тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, оскільки 1) норми Конвенції є нормами прямої дії, як, власне, й норми Конституції України, а тому підходи Європейського суду з прав людини щодо тлумачення цих норм можуть виявитися корисними для здійснення правосуддя в Україні; 2) норми Конституції України про права та свободи людини і громадянина здебільшого відтворюють конвенційні положення; 3) питання юридичних гарантій основних прав та свобод є спільною юридичною матерією як на конституційному, так і на конвенційному рівнях.

Коли йде застосування та тлумачення конвенційних норм передусім беруться до уваги загальні принципи тлумачення міжнародних договорів. Вони містяться у статтях 31-33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, яка інкорпорує загальноприйняті принципи міжнародного права.

При тлумаченні Конвенції, яка створювалася для визначення та роз­витку ідеалів і цінностей демократичного суспільства, треба врахову­вати її головні об’єкти і цілі. Такими ідеалами та цінностями виз­наються плюралізм, терпимість та відкритість мислення; верховенст­во права з доступом до судів; а також свобода вираження поглядів, що є однією з основних підвалин демократичного суспільства та однією з принципових умов для його розвитку та самореалізації кожної особи; свобода політичних дискусій, що лежить у самій основі концепції демо­кратичного суспільства [6, 95].

Слід зазначити, що Європейська конвенція про права людини і основні свободи є серед міжнародних документів найдетальнішою й щодо процесуальних гарантій.

Про право на судовий захист йдеться, також, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права.

Право на звернення громадянина до відповідних міжна­родних установ чи органів міжнародних організацій не об­межується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рі­вня (наприклад, Комітет ООН з прав людини, Міжнарод­ний комітет проти катувань, Управління Верховного комі­сару ООН у правах людини або Управління Верховного комісару ООН у справах біженців тощо), до яких можуть звертатись громадяни України за умови ратифікації Украї­ною відповідних актів міжнародного законодавства. Проте ці інституції не є власне судовими органами, а прийняті ними рішення зазвичай не мають формальної (юридичної) обов’язковості [4, 274].

Підводячи підсумки, слід зазначити, що саме з моменту ратифікації Конвенції про захист прав і основних свобод людини, в Україні питання забезпечення верховенства людини над дер­жавою, перетворення її на суб’єкт не тільки конституційного, а й міжна­родного права, набуває практичного характеру. Незважаючи на те, що діяльність Європейського суду є додатковою, оскільки основний „тягар” щодо цього захисту мають узяти на себе національні юрисдикційні органи, Європейському суду з прав людини належить найвища юрисдикція у га­лузі судового захисту прав та свобод людини, що безпосередньо пов’яза­но з частиною четвертою статті 55 Конституції України, Тобто рішення Європейського суду у цій сфері буде остаточ­ним, і його повинні виконати відповідні національні державні органи.

Отже, питання захисту прав людини на міжнародному рівні мають актуальне значення. Їх розв’язання, саме, й допомагає забезпечити захист і гарантії фундаментальних прав і свобод.

ЛІТЕРАТУРА

1.     Конституційне право України: Підручник /За ред. В.Ф.Погорілка. - 2-е вид., доопр. /НАН України; Ін-т держави і права. - К.: Наук. думка, 2000. - 732 с.

2.     Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментарі до статті 9 Конституції України) //Українське право. – 1998. – №1.

3.     Кравченко В. В. Конституційне   право   України:   Навчальний   посібник. - Вид. 4-те, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2006. - 568 с.

4.     Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник – К.: Атіка, 2004 – 464 с.

5.     Рисдал Р. Проблемы защиты прав человека в объединенной Европе // Государство и право.- 1993.- № 4.

6.     Шевчук Станіслав. Порівняльне прецеденте право з прав людини. – К: Видавництво „Реферат” 2002. – 344 с.

7.     Права людини: Міжнар. договори України: Декларації, док. /Спілка юристів України; Переднє сл. Л.Кравчука; Упоряд. і авт. комент. Ю.Качуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- 199 с.

8.     Международное право. Международная защита прав человека. / Документы и комментарии. – Харьков: ООО „Синтекс, ЛТД”, 1998. – 298 с.

9.     http://www.eurocourt.org.ua/ – Всеукраїнський журнал "Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі”.